Feeds:
Записи
Коментарі

Archive for the ‘Берег любові’ Category

Зовсім недавно завдяки щасливому випадку я познайомилася з поезією Тетяни Череп. І щиро зраділа! Бо така вона мені рідна, своя, по-жіночому мудра, знічено-цнотлива, елегійно-замріяна, розгублено-щаслива у своєму «Яблуневому коханні»! Це сотні, тисячі разів оспіване почуття, у Тетяни тепле, світле і кольорове, як літній дощ, як небо і веселка на ньому. Його стільки, що аж душа не вміщає:

«Коли кохання скрізь: над лісом і над садом,
Співаються пісні і пишуться вірші».

Невимушено і просто розмірковує авторка про складне: «Любов серця рятує хворі», « Не буває без сонця весни». Яскрава образність, вдалі порівняння, сміливість філософських роздумів зачаровують:

«Моя печаль торішнім пахне снігом», «Тепер штормить і у душі і в мріях», «Дощем сипнула літня ніч, замовкли солов’ї – нахаби». У віршах – запитання, у них же – і відповіді: «Ну і що з цим робити?» – « Від долі не втечеш». І як заключний акорд симфонії яблуневого кохання: «На двох одне життя, на двох одна дорога».

Наступний розділ книги «Перебреду цю річку почуттів», переплетений, як на мій погляд, зі спогадів і мрій, реальності і фантазії, і в той же час він звучить, як самоствердження, самовираження: «Залишуся зоріть собі зорею», «а ти візьми їх, вітре, й понеси, візьми мою гірку печаль, візьми мій біль, візьми мій жаль. Я хочу щастя і весни». Щире авторське зізнання: «Маю крила в душі, тільки ж серце любов’ю поранене» – як погляд у себе, як згірклий смак колись солодкого почуття, як терпке розчарування: «Просто, човник мрій моїх згорів». І, незважаючи ні на що, животрепетне бажання: «А мені б за хмари полетіти». Запитання без відповіді: «Як перейти думок сумну межу?» І як тоненький паросточок з попелу спогадів: «І жевріє тихо надія, що хтось ще цю смуту розвіє». У віршах – всепрощення і смуток, жертовність і сила, страждання і віра, милосердя і любов, всепереможна любов.

У третьому розділі поезій «Батьківська хата» зібрані, як квіти в букет, твори про батька-неньку, про родину, громадянська, пейзажна, філософська лірика. Вдало розкрита зріла материнська тема, як найкраща квітка у букеті:

«Помолюся за тебе, мій сину, щоб тобі пощастило в житті». І що не вірш – то перлина! Чого тільки варті: «Ремонт», «Одинока»!? Невтомна душа поета пропускає крізь себе красу природи рідного краю, свій і чужий біль і радість, збагачує все своїм талантом, працею серця. От і народжуються такі чудові рядки: «Та хоч би що – ми вірим в те, що вірили. Нам і без літа Бог по сонцю дав».

Дочитала. А хочеться прочитати все спочатку, перегорнути ще раз сторінки життя цієї світлої жінки, порадіти і поплакати разом з нею, поринути у світ її думок, мрій, прагнень і сподівань. Отака собі проста, земна, щира, романтична, але смілива, впевнена в собі, вільна душею, щедра талантом і щаслива жінка. Словом, не така, як усі.

Тетяна Іванчук

Джерело: http://litforum.com.ua/index.php?a=6740

Advertisements

Read Full Post »

Я і ти. Нас двоє. Ми закохані.
(Тетяна Череп “Два листочки
на одному дереві…”)

 Розуміти поезію – високе обдарування. Писати ж її — дар Божий. Поет, по суті, цілитель людських думок, словами якого лікують серця й душі. Такою жмудрістю і життєдайною силою солодкого українського слова наповнені поезії Тетяни Череп, що переносять нас на «Берег любові».

Це тонка й ніжна елегія коханню —така ж чиста, світла й висока, як і сама авторка.

За морем скучила чи за тобою?
Не знаю. Ви обоє дорогі.
Тепер душа не може без прибою,
Печаль її омила береги.

Тепер штормить і у думках, і в мріях.
Надіюся на чудо і на час.
Щоб ще хоч раз згоріть в твоїх обіймах,
І хай Господь за все пробачить нас.

Пані Тетяна – лірик. Вона долучає читача до прекрасного світу краси, радості й кохання, вже з перших поетичних рядків, захоплюючи й ведучи до лабіринтів своєїтворчості. У збірці маємо три логічно об’єднаних поетичних цикли: «Яблуневе кохання» (гімн високим почуттям: і першим душевним пориванням, і всеохоплюючій пристрасті), «Перебреду цю річку почуттів»(вірші-зізнання, вірші-докори розлукам, обставинам і часу),«Батьківська хата» (мрії про ідилію сільського життя, спогади про рідних і дорогих людей, втілені в поетичних рядках). Збірка присвячена коханій людині, красномовно говорить про талант тонкого художнього мислення жінки, вміння бачити непересічні речі Всесвіту, високий талант персоніфікувати дійсність, бажання ділитися своїми почуттями й переживаннями.

Все, про щоб не писала Т.Череп, оживає у її рядках, наповнюється душею, а сама поетеса ніби смакує словами, нанизуючи їх на разок думки.Тож це щира сповідь не просто поетичної душі, а душі жіночої, де глибина справжніх неосяжних почуттів переливається то ніжністю, то трепетною ностальгією.

Отак на хвилях любові летить душа поетеси у світ краси. Її лірична героїня — чарівна жінка, яка знає ціну кохання і розлуки. Так може писати лише людина, човен якої у морі бурхливого життя зазнав неабияких випробувань.

Поезія Тетяни Череп магічна. Вона проста, а, разом з тим, витончена. Авторка створює прекрасні зорові образи українських нічних пейзажей, акварельно зображує кольорові настрої, тонко відчуває психофізику закоханих людей, вона говорить про почуття, які переживає сама, не боячись відкриватися світу. У своїх поезіях жінка відверта і перед собою, і перед читачем. Іноді вона різка й нестримна у пориві слів, іноді сентиментальна й ніжна, часом мрійлива або серйозна, але безперечно у кожному тексті ховаються цілі оберемки спогадів, відчуттів, сліз чи усмішок, а це говорить про те, що поезія — це емоції автора. У поезіях пані Тетяни і весна, і осінь вже не просто гарне тло, на якому вона малює любов, а стан жіночої душі у мить зустрічі чи розлуки. Вірші ж, написані для когось близького чи далекого, звучать, переливаються, змінюються, плинуть, стихаючи, але їх сила відчутна через будь-які відстані.

Цю осінь я придумала сама,
Додолу тихо лист лягав останній.
Налий мені у келих ще вина,
Я вип’ю за гірке своє кохання.

Тривожить хризантеми білий цвіт,
І дні минають, і минають ночі.
«Не повертайсь», — кричу тобі у слід.
Але сльоза чомусь тривожить очі.

Останні в небі журавлів ключі,
Летять вони у весни кольорові.
Не треба слів. Прошу тебе, мовчи.
Твої слова — то реквієм любові.

Цю осінь я придумала сама:
Дощ мовчазний безжально бив у спину.
Так сталось. Не моя у тім вина,
Що ти мене у пору цю покинув.

Врешті-решт, пані Тетяна, як і кожен із нас, намагається дізнатися, що таке кохання, звідки воно приходить, як його упізнати, де знайти, яка його сила, тому й пише «так як же не любить, коли лишень в любові і щаслива?» Вона, як ми здогадуємося, вже знайшла тихий берег, а нам, молодим, хто має змогу слухати, читати, говорити про справжні почуття, варто шукати свій — новий, можливо, далекий та ще невідомий «Берег любові».

Анастасія Кириченко

Read Full Post »

Присвячую дорогому чоловікові
за безкінечний
берег Любові нашого спільного життя

***

Ти один такий, один. Я знаю.
Кожну зморщечку твою кохаю,
Рук тепло, вуст ніжну насолоду.
Ти — моя життєва нагорода. 

Read Full Post »

Яблуневе кохання моє
По весні і п’янить, і чарує.
Неземну надзвичайність дарує,
Насолоду й натхнення дає.

Треба ще що, щоб бути щасливою?!
Буйно квітнуть бажання й думки.
Лиш торкнуся твоєї руки,
Як одразу надіюсь і вірую.

Почуття, як сади плодоносяться,
Підбираю найкращі слова.
В них надія моя ожива,
Вони в пісню, у серце просяться.

Яблуневе кохання моє,
Мрій суцвіття дурманить і радує.
Я про вчора тобі не нагадую.
Ти сьогодні у мене є.

Read Full Post »

Ти старший, мабуть, на піввіку.
Та що нам з тобою роки?
Допоки не стулим повіки,
Не вийдем з кохання ріки.

Цілунком зцілю твої зморшки
І душу зігрію теплом.
Мене не лякають ні трошки
Сивинки над мудрим чолом.

Нас важко комусь зрозуміти,
Хоч нам ні до чого той хтось.
Щоб жити, потрібно любити…
Як добре, що це нам вдалось.

Read Full Post »

Червоні яблука. Солодкі,
Мов яблука – твої вуста.
І прикро, що минають роки,
І що міняють нас літа.

Скрізь то проблеми, то турботи,
Щось через лад, щось через край.
Все менше «за» і більше «проти»,
Та майже стільки ж «вибачай».

Блукаючи осіннім садом,
Ми все ще прагнемо весни.
І ще чекаєм зорепадів,
Що виринають із пітьми.

Червоні яблука під ноги…
Ти не топчи їх, обійди.
Допоки в яблуках дороги –
Серця не стліють від біди.

Read Full Post »

Нам просто добре вдвох іти цим листопадом,
Коли нема вітрів ні в серці, ні в душі.
Коли кохання скрізь: над лісом і над садом,
Співаються пісні, і пишуться вірші.

Ти тільки вір мені, ти тільки будь зі мною
Щасливим, дорогим у сні і наяву.
Стоїм рука в руці на березі Любові.
Мене кохаєш ти, тобою я живу!

Read Full Post »

Older Posts »