Feeds:
Записи
Коментарі

Archive for the ‘Ненадруковане’ Category

Різдво –
Свято Христове,
Повне любові,
Радості, втіхи,
Пісень і сміху.
Музик веселих
В містах і селах.

Різдво –
На столі калачі
Свіжі, рум’яні,
Солодкі, духмяні.
Кутя на Святвечір
Виглядає з печі.

Різдво –
У серці надія
Сонечком гріє.
Різдвяні зорі
Бажають долі,
В майбутнє віри,
Щастя без міри.

Різдво –
Вже хтось щедрує,
А хтось частує.
Когось стрічають,
Когось вітають.
В минуле тихо
Відходить лихо.

Різдво…

Read Full Post »

Засперечалися якось Верба і Калина, хто з них кращий.

— Ну, звичайно ж я, – твердо промовила Калина. – Споконвіку мене українці вважали символом дівочої вроди. Мені присвячували пісні і вписували у легенди, мною прикрашали весільні короваї, вишивали на рушниках та сорочках.

— Ой, теж мені цяця, – не здавалася Верба. – А я, приміром, століттями вважаюся символом українського села та родинного вогнища. Неділю перед Великоднем люди називають Вербною, несучи до церкви святити мої гілочки. До того ж, маю здатність очищати воду, тому мене часто садять біля водойм та криниць.

— Все це так, але від застуди чи пропасниці хворі рятуються саме моїми плодами.

— А за допомогою відвару та порошку з вербової кори знижують температуру, лікують рани…

— На честь мене названо села: Калинівка, Калинці.

— Знайшла чим здивувати. Напевне ти не чула, що є також такі населені пункти як Вербівка, Вербне.

— Бачу, самим нам не розібратися, – сказала тоді Калина.

— Справді, – погодилася Верба. – А давай дочекаємося Соловейка, може він нам допоможе.

Невдовзі й Соловейко прилетів.

— Ти скрізь літаєш, багато чуєш і бачиш, – звернулися деревця до пташки. – Підкажи, хто з нас кращий?

— Навіть не знаю, що вам і відповісти. Зараз полечу до школи, там саме дітвора на стадіоні в м’яча грає . У них і запитаю.

Не довго він був відсутнім. Незабаром повернувся. Та так весело затьохкав.

— Тобі радісно, – розсердилися на нього сперечальниці, – а нам не до жартів. Ми так і не вирішили, хто ж кращий і корисніший на цій благодатній землі.

— Нема вам чого сперечатися. Ви обоє потрібні. Діти сказали мені, що без верби і калини нема України.

— Так і сказали? – перепитали водночас.

— А чого б це я вигадував.

Зарум’янилася на сонечку Калина. Радо зеленим віттям зашелестіла Верба.

— Більше не сперечатимемося, – вирішили.

А Соловейко, гордий від того, що зумів примирити їх, ще гучніше защебетав. Він співав величальну двом напрочуд гарним деревцям, у затінку яких завжди почувався, як вдома.

Read Full Post »

Марійка засинала. Вона хотіла зробити це якнайшвидше, тому що минулий день був таким, з яким хотілося попрощатися раз і назавжди. Вранці вона посварилася з мамою, бо навідріз відмовилася їсти вівсяну кашу. Під обід у дитячому садочку не поділилася іграшками з подружками Мілою та Світланкою. А вже ввечері, розбивши випадково кришталеву вазочку, сказала бабусі неправду, звинувативши в тому , що сталося, кота. За все їй було соромно, але просити вибачення чи то не вміла, чи просто не хотіла, аби таким чином не зізнатися у своїй провині.

Дівчинка уже закрила очі, як у відчинене віконечко, закотився яскравий клубочок світла. Він зупинився якраз навпроти ліжечка Марійки і за лічені хвилини перетворився на справжнього хлопчика. Тільки одяг у нього був ніжно-срібного відтінку, а очі пломеніли, як дві зірочки.

— Ти хто? – запитало злякане неочікуваною зустріччю дівча.

— Я твій проводжатий у країну Добра.

— А хіба є така країна?

— Збирайся хутчій і сама в цьому переконаєшся. Тим паче, що часу у нас не так і багато. Дістатися туди можна тільки місячною доріжкою. Тобто вночі. А під ранок ти повернешся додому.

Невдовзі Марійка і її новий знайомий зручно всідалися на візочок із хмаринки, який за лічені хвилини переніс їх у невідоме місце, повне справжніх світлих див.

— Ти дуже хороша, – говорив хлопчик, – але чомусь робиш багато негарних вчинків, завдаючи болю тим, хто тебе любить. А в нашій країні панує лише добро, якому я і хочу тебе навчити.

— Це як?

— Разом зі своїми товаришами ми зараз проаналізуємо те, що було зроблено тобою, приміром, за сьогодняшній день, та на прикладах покажемо, як можна, нікого не ображаючи, було вийти з тої чи іншої ситуації.

І от диво, перед дівчинкою, як на екрані, постав сюжет її ранкового сніданку. Мама, якій того дня раніше, ніж завжди, потрібно прийти на роботу, будить свою малу соню. Та впирається, не хоче прокидатися, вмиватися, чистити зубки. Коли з цим вдається якось справитися, на кухні побачивши у тарілочці вівсянку, доня знову влаштовує чергову істерику…

— Але ж мама знає, що я не люблю саме такої каші, – шукає собі виправдання Марійка.

— А ти поглянь в інший бік.

Перед дівчинкою за мить вималювалась нова картинка. Матуся знову підходить до її ліжечка, просить швиденько вставати. Донечка напрочуд швидко відкриває оченятка, піднімається. Поки неня заварює їй кашку, встигає зробити зарядку, привести себе в порядок. Не вередує, а навпаки – з’їдає декілька ложечок каші, випиває чай, пояснюючи мамі, що вона просто не хоче більше їсти, тим паче, що встигає на сніданок у дитячий садочок. І вони швиденько, посміхаючись одна одній, виходять на двір.

— Що скажеш на це? – хором запитали місцеві маленькі жителі.

— Мені соромно.

— Йдемо далі, – сказав хлопчик. За рогом він спинився. І Марійка знову побачила там себе, але вже у дитсадку.

Ось вона грається новою лялькою. Двоє дівчаток з її ж групи, просять, аби вона дала і їм можливість зробити те ж саме. Бо іграшка насправді дуже гарна. Марійка натомість ховає ляльку за спину. А коли ображена Світланка, пробує вихватити її, то кусає подружку за руку.

— Я намагалася захиститися.

— Але ж ображали не тебе, ображала ти. А могло бути все інакше…

… Дівчинка мовчки спостерігала за тим, як до неї знову підходять подружки, але вона цього разу не відганяє їх від себе, навпаки запрошує до гри. Їм усім добре і весело.

— Завтра у дитсадочку я неодмінно попрошу в Міли та Світланки вибачення.

— А ще тобі потрібно буде вибачитися перед бабусею, якій ти сказала неправду, і котом, який нізащо отримав ввечері прочухана.

Марійці явився ображений кіт Пушок. Він сидів у куточку, злякано позираючи на віник в кутку, яким Марійчина бабуся добряче «погладила» його по спині, змівши до кучі кришталики від розбитої вази.

— Як же не багато треба для того, аби всім навколо було добре, – щиро промовила дівчинка.

— Ми раді, що ти це зрозуміла, – відповіли їй нові друзі. – Намагайся відтепер уникати образ, налаштовуй себе тільки на хороші справи, поважай старших, підтримуй менших, будь чесною. Сподіваємось, що ця подорож, дійсно, стане тобі в нагоді.

— А чому ви вирішили запросити до себе саме мене? – запитала.

— Сьогодні, коли ти лягала спати, тебе мучила совість за все зроблене. Ми ж відчуваємо подібні речі. Отож , поки не пізно, і вирішили прийти на допомогу.

— Спасибі вам. Це, дійсно, був гарний урок…

Незабаром Марійка вже у своєму ліжечку додивлялася останні сни. А у вікно за нею ще деякий час спостерігав зоряний хлопчик із країни Добра, якому вона дуже сподобалася. Він вірив, – уранці рідні не впізнають своє дівча, що за цю ніч так змінилося.

Read Full Post »

Вікторія сьогодні іменинниця. Їй шістнадцять.

— З днем народження, донечко, – ніжним поцілунком будить до школи мама.

— І чого ото зі мною сюсюкатися, – бурчить невдоволено з-під одіяла.

— Бо встигнеш ще подорослішати. Прокидайся, а то у такий день запізнишся на уроки. Я тобі пиріг спекла – полуничний.

— Ну, хіба ж я схожа на маленьку, – встає з ліжка іменинниця і підходить до дзеркала. Вікторія посміхається своєму відображенню. Вона знає, що виглядає доросліше своїх років і це їй неабияк подобається. Рудоволоса, синьоока з великими грудьми і кругленькими тугими сідничками. Від старшокласників відбою немає. Кожен з них мріє хоча б про одне побачення з такою красунею. Але віднедавна у неї з’явився не якийсь там собі малолітній шмаркач, а справжній кавалер. Тільки він попросив, щоб Віка про нього нікому поки що не казала, навіть найближчим подругам. Але то нічого. В цьому навіть є щось особливо цікаве. Адже має у прихильниках не тільки дорослого гарного чоловіка, у якого суперове авто і купа бабла, а ще й їхню власну таємницю – одну на двох. Тому сьогодні, звичайно ж, ні в яку школу не піде, і полуничного торта нікуди не понесе. У неї побачення. Вадим пообіцяв подарувати їй справжнє свято.

За селом між густих вербових заростей чекає на нього. Батьки допізна на роботі.  До їх повернення потрібно буде з’явитися додому.

А ось і Вадим. Вони курсують у напрямку райцентру.

— Ми будемо святкувати в барі? – запитала.

— Облиш, у мого другана тут класна « хаза», тому ми їдемо зараз до нього.

— Але ж я його не знаю?

—  Не бачу  проблеми.

— Це Віка, а це  – Дмитро, – невдовзі Вадим вже знайомить дівчину з товаришем. Починається застілля.

— Тобі скільки, прекрасна незнайомко? – запитує хазяїн дому, розливаючи у бокали якесь імпортне пійло.

— Вісімнадцять, – не моргнувши оком, кидає у відповідь іменинниця.

— О, ну, так ти у нас  повнолітня. Тоді гуляємо, – посміхається він і проголошує перший тост за Вікторію.

Дівчина випиває налите, потім ще, ще, ще… Боже, бачили б її однокласниці! От би обзавидувалися. Ні, вона таки доросла, доросла… А далі очі дівчинки застилає туман. Вікторія нічого не бачить. Тільки відчуває, що дужі чоловічі руки несуть її на ліжко. Потім нестерпний біль між ногами. Потім якісь далекі голоси: «Давай ще ти раз і я її відвезу, навіщо нам зайві проблеми»…

До тями приходить у машині дорогою до села.

— Що зі мною? – запитує. – Я багато випила? Ніколи раніше не пила.

— Усе в житті трапляється вперше.

Вадим висаджує її там, де й забирав. Не цілує, як попередні рази наостанку, не обіцяє зустрітися з нею завтра. Він взагалі якийсь інший. А вона ледь тримається на ногах. Тіло ніби не слухається її, та Вікторія ще не здатна щось усвідомити чи зрозуміти.

— Ми коли побачимося? – благально, зовсім по-дитячі дивиться йому в очі.

— Я тобі подзвоню.

Автомобіль швидко зникає за дорожньою курявою та вечірніми сутінками. Вже пізно, занадто пізно. Дівчинка на силу добирається до хати. А далі: докори і сльози матері, погрози батька взяти ремінь…

— Я винна, пробачте, трохи випила вина. Більше не буду.

Цілу ніч її нудить, раз за разом встає до відра. Нестерпно щось і далі продовжує боліти між ногами. Так цей день народження і справді запам’ятається надовго. Аби ж іще згадати до кінця, що з нею було. Чи може навпаки – забути і не згадувати.

Пережите дається взнаки через декілька місяців. Їй погано, і не тільки від того, що Вадим, як крізь землю провалився. Класний керівник першою забила тривогу, викликавши маму до школи.

— Зверніть увагу на доньку. Гадаю її треба показати лікарю. Вона швидко стомлюється, неуважна, постійно скаржиться на головний біль.

Далі  – лікарня. Обстеження. Аналізи. Вбита горем мати і налякана вкрай Вікторія.

— Що з моєю дитиною лікарю?

— Хм, ваша дитина через чотири місяці сама народить дитину.

— О, Боже, та як же це? Може аборт, – перше, що приходить на голову.

— Про це вже не може бути й мови.

Удома Вікторія не може пояснити рідним, як все сталося. Вона, ще на весні, йдучи зі школи, познайомилася з одним чоловіком, що ніби-то приїздив у село на риболовлю. Потім він зустрівся з нею ще декілька разів, говорив, що закохався. Потім був день народження. Її пригощали чимось гірким і пекучим. Потім… він обіцяв подзвонити.

— Лихо, яке ж це лихо, – плаче за ніч посивіла жінка, міцно пригортаючи доньку до грудей. – Як же це я нічого не зрозуміла, не відчула, не побачила? Все тільки робота та робота…

— Не вини себе, мамо. В усьому тільки моя вина. Я тоді сказала йому, що мені вже вісімнадцять, хотілося бути дорослою. Що тепер буде?

* * *

Через місяць у Вікторії сталися передчасні пологи. На світ з’явилося рудоволосе, синьооке , дуже схоже на неї дитинча. Та сама молода мама, втративши багато крові, померла на другий день після складної операції. Немовля залишилося із бабусею та дідусем. А Вадим так і не подзвонив…

Read Full Post »

Дівчинка прибігла зі школи сама не своя. На щастя, дома нікого не було. Тож вона спокійно дала волю сльозам, бо мала на те неабияку причину. Сьогодні у школі фельдшерка перевіряла у дітей воші. Не минула і їх дев’ятого класу, в якому окрім Марійки навчалося ще шість хлопців. Коли закінчила, виходячи, глянула у її бік і глузливо кинула: «Скажи, Мар’яно, матері хай знайде час тобі в голову подивитися, бо я там дещо цікаве знайшла». Та й пішла собі. А дівчинку в жар укинуло. Про що вона? Цього бути не може. Ніколи, навіть маленькою, цих вошей не мала. З якого б дива вони зараз у неї взялись. А однокласники вже заливалися реготом.

— Так ти, Машко, у нас вошива, – репетували одні.

— Ну, і красава, – глузували інші.

Їй нічого не залишалося, як схопити портфель і бігти, бігти будь-куди, аби нікого з них не бачити, й не чути. У коридорі зіткнулася з класним керівником. Микола Іванович притримав її за плече.

— Куди розігналася? Додому? Що ж іди. Роби там, що треба. Подумати тільки. У твоєму віці вже за кавалерами дівчата бігають, а ти воші розводиш.

— Як так можна? – вирвалося у Марійки. – Ви ж учитель, мій учитель…

Але відповіді вже не чула, бо мчала далі. На дворі все було засипано білим снігом. Їй хотілося розчинитися у цій надзвичайній чистоті, аби забути про людську болючу жорстокість. Або просто стати маленькою сніжинкою, щоб дружно та безтурботно кружляти в танку з такими ж візерунчастими танцівницями, як і вона сама.

Удома довго плакала, з тривогою чекаючи на прихід батьків. Їй було соромно розповідати про те, що сталося сьогодні в школі. Але ж як без мами сама справиться з тими паразитами? Відрізати косу? Так їй же зроду ніколи навіть трішки не підстригали волосся…

— Мамо, – під вечір, ніби заспокоївшись, вийшла зі своєї кімнати, – подивись мені будь ласка в голову.

— З якого б це, доню, дива?

— Та так, – вирішила поки що все ж таки правди не казати. – Кажуть, в школі епідемія педикульозу.

— Ой, лишенько. Треба ж такому статися. Ну, сідай ближче до світла.

Жінка, не поспішаючи, перебрала на доньчиній голівці кожну волосинку.

— Хвалити Бога, нема нічого.

—  Як нема?

— Та так, нема в тебе ніяких вошей. А от лупи, хоч відбавляй. Треба буде у райцентрі якогось хорошого шампуню купити.

— Щось не зовсім добре мені, – промовила тихо Марійка. – Піду до себе, раніше ляжу спати…

Та цієї ночі заснути дівчинка так і не змогла. Думки, вилися навколо неї роєм.

Марійка була одна у батьків. Любові їй вистачало. Правда, тато все більше по заробітках. Бо ж де у селі тепер ту роботу знайдеш. Але мама – майже постійно вдома. Поприбирає зранку в конторі, а потім клопочеться по хазяйству. Сама неабиякою господинею була і донечку всьому, що знала, навчала.

Марійка планувала після закінчення сільської дев’ятирічки, піти на навчання до кулінарного коледжу. Батьки її вибір схвалювали. Довгими зимовими вечорами готувалася до іспитів. У клуб не ходила, бо робити там не було чого. Грав старий магнітофон, пилася горілка… За це хлопці у класі не завжди добре до неї ставилися. А тепер… Що буде тепер? Засміють, зацькують. І треба ж було фельдшерці так суворо з нею. Ну, відвела б убік, чи зателефонувала опісля додому. Так, ні ж, легше було осоромити (виявляється нізащо) перед усіма. А вчителям як дивитися в очі? Пояснювати, що все це неправда, але ж хто повірить. І чому зрештою взагалі повинна виправдовуватися в тому у чому не винна. Сльози знову потекли гіркими краплинками відчаю по дівочих рожевих щічках. «Добре від тепер тут вже не буде, – вирішила для себе. – Добре може бути лише там». Вона якось дивно подивилася через вікно на всіяне зорями небо. Вже незабаром на одну маленьку зірочку на ньому стало більше…

…Марійка у школу наступного дня не прийшла. Батько знайшов дитину вранці, коли вийшов порати худобу, повішеною у хліві на паску́ від куртки. Ховали чотирнадцятирічну красуню у весільному вбранні з білими квітами поміж пишного довгого волосся. На цьому світі, на жаль, вона навіть не встигла ще вперше закохатися. На кладовищі зібралося все село. Не було лише фельдшерки та Марійчиного класного керівника, якого люди з купою речей бачили вранці того дня на автобусній зупинці. Однокласники ж стояли купкою, як німі. Про що думали вони? Мабуть, знову таки, кожен про своє.

Read Full Post »

Миколка лежав у спальні на своєму ліжку, вкрившись з головою казенним одіялом і витирав гіркі сльозенята. На вечерю з іншими інтернатівськими вихованцями хлопчик не пішов. Так за спробу втекти додому його покарав суворий вихователь. А ще, наздогнавши вранці на полі, повалив на землю, і зле гамселив ногами почім попав.

—  Спробуй писнути мені тільки кому, що я тебе бив, – погрожував опісля. – Як же ви мені, втікачі малолітні, уїлися. Додому припекло? Зараз розкажу, де тепер твоя домівка. Життя з вами немає.

— Більше не буду, – попискував Миколка. – Чуєте, не буду. Тільки не бийте, будь ласка.

Вихователь зупинився, віддихався, заспокоївся. Але з усього видно – не пробачив.

— Ти, гидото, ще мені за це відповіси, – промовив вже на порозі школи.

А теперішні однокласники підтвердили, що сказане Валерієм Сергійовичем, не пусті погрози.

— Він, як незлюбить кого, то тоді тому «капець».

«Ех, мамко, мамко, – крутилося в дитячій голові. – Як же так сталося, що ти лишила мене. Ти ж обіцяла одужати. А що тепер?»

Маленьке серце боліло від непоправної втрати. Він утікав сьогодні звідси тому, що там, у селі, де вони зовсім недавно жили разом з ненею, на нього чекала ще одна рідна людина – бабуся. Коли Миколку забирали в інтернат, сусідка, тьотя Таня, жінці із служби сказала:

— Може дитині й краще там буде, мале ще воно, щоб давати собі раду, а от для Іванівни втрата дочки та внука водночас – це загибель.

— Хто ж їй винен, аби в чарку не заглядала, то може Колю у неї ніхто б і не забирав.

— Та вона ж не пропаща. Вчителювала. Депутатом сільради була. А потім чоловік в аварії загинув. Донька хлопчика нагуляла, а тоді ще й захворіла тяжко. Останні два роки з ліжка майже не вставала… На руках можна сказати було у літньої жінки двоє дітей: одне мале, а друге неходяче. Хіба від такого не зіп’єшся? Якби Миколку лишили, то може б він її до тями поступово привів. Було б ради кого далі жити.

—  А мені здається, що ситуація тут безнадійна…

Бабуся ж на колінах благала не забирати внука з дому. Та їм навіть попрощатися, як слід не дали. Тому Миколка ще в дорозі твердо вирішив, хай би там що, але зі школи утече і бабусю порятує. Він заховає від неї всю випивку, попросить в магазині продавщицю, аби спиртне їй не продавали, змусить поїхати до лікаря, як колись це зробив тато його подружки Каті… У них все буде добре.

— Андрійчук, підйом, – почув грізний голос вихователя. – Добре байдики бити?! Подушку в руки високо над головою і в куток. Бігати добре вмієш, побачимо на що ти ще здатний.

Тремтячі від утоми руки Миколки вже добрі півгодини виконували наказ Валерія Сергійовича, який у сусідній кімнаті ще з одним своїм колегою дивився телевізор. Інколи вони озиралися на хлопчика і голосно сміялися. Миколці було не до сміху, але й плакати він більше не збирався. Ніч – його рятівниця. Незабаром відбій. Вихователь піде додому. Няня добра жінка – вона дозволить йому лягти спати. Та Миколка не засне. Він тільки дочекається, коли заснуть інші, і няня також. А потім вилізе у коридорне вікно. І на цей раз хай шукають вітру в полі. Йому однаково, що з ним буде потім. Головне встигнути сказати бабусі те, чого він чомусь не встиг сказати мамі, що дуже її любить і хоче тільки одного, аби вони довго–довго могли бути разом.

Read Full Post »

Моє село на радощі зміліло –
Давно тут не народжувались діти.
Наче й капуста всі роки родила,
І шлють лелеки з висоти привіти…

А в класах школи – три-чотири парти,
Дзвінок лунає майже ні для кого.
Село вмирає – це усе не жарти, –
Так як і інші села біля нього.

Життя його нагадує руїну,
Де просто зайві – сльози чи слова.
Та я не знаю як ти, Україно,
Вже завтра будеш без мого села.

Read Full Post »

Older Posts »